Вчитель, яка дарувала надію і турботу. Слово про Валентину Іванівну

Валентина Іванівна… Саме так називали цю чарівну і сповнену теплої, затишної енергії, жінку. Вона була мамою трьох дітей, берегинею сімейного затишку. А ще була закохана у книгу, надзвичайно любила вчительське ремесло і була дуже хорошою людиною.

Знаю чимало олександрійців, які й сьогодні зустрічають мене на вулиці та запитують про життя-буття їх першої вчительки, просять передати теплі слова матусі. Але вже рік її немає разом із нами.

Немов мить минула з того часу. Ми всі сподівалися на диво, вірили у перемогу її сили, її впевненості у собі, її терпіння, вірили в те, що негаразди завжди минають. Але доля розпорядилася по-іншому. І саме тому я маю обов’язок розповісти про неї.

Скільки себе пам’ятаю, вона була вчителем з великої літери. Таких педагогів не багато на землі, бо у неї не для краси, а для власного вжитку, для професійного зростання стояв багатотомник Сухомлинського. Вона дійсно віддавала все своє серце дітям. Іноді, може, навіть більше, ніж могла. У неї завжди був спокійний і рівний голос. Кричати чи сварити вона не любила. Якщо ж за щось гнівалася, то її настанови лунали мов заклик, що треба зробити краще, ніж ти вчинив напередодні. І ця впевненість, щирість і доброта завжди їй допомагали. Вона любила професію, яку обрала свого часу і яку не полишала ніколи, за будь-яких життєвих обставин – професію вчителя.

Народилася Валентина Іоненко (в заміжжі – Голобородько) в Олександрії у 1948 році. Велика родина, яка розселилася, здається, у всьому 14 мікрорайоні ледве не у кожному дворі, були корінними городянами. Прізвища змінювались і додавались, проте і центральна вулиця Головкового кутка, і тодішня Гайдара, і Верхньо-Празька, і чимало інших, були вулицями, де жили родичі, знайомі та друзі.

На центральній вулиці мікрорайону прабабуся із бабусею збудували ошатну оселю. Звісно, все дитинство і юність – це 14 мікрорайон, навчання у школі № 6, а у 1966 році – навчання у педагогічному училищі. Після здобуття освіти рік працювала у сільській школі на Бобринеччині. Потім – здобуття вищої освіти у Кіровоградському педагогічному інституті за спеціальністю «педагогіка і методика початкового навчання».

Із 1969 року і до виходу на пенсію місце її роботи незмінне – середня школа №1, яка потім трансформувалась у гімназію імені Тараса Шевченка. Потім ще була практика у початкових класах приватної школи «Гранд-форум».

Власне до того часу, поки здоров’я та сили були, Валентина Іванівна не полишала справи свого життя. І саме тому, на мій погляд, їй вдавалося все на цьому шляху. Звісно, що це була велика і тяжка праця, праця, яка вимагала багато нервів і сил. Той, хто не знає, що таке робота вчителя (вчителя за покликанням, а не за місцем отримання зарплатні), розуміє про що йде мова. Мама часто сиділа до пізнього часу. Вона готувалася до уроків завжди, писала конспекти, шукала наочність ,сама робила її. І, не дивлячись на десятиліття досвіду і на налагоджену у класі справу, завжди старанно ставилася до справи. Вона багато читала і багато знала. Послідовно і наполегливо працювала і завжди намагалася допомагати малим учням ставати розумнішими, формуватися як особистість і зростати як людина, що може сміливо крокувати у нове життя за порогом школи.

У 1983 році наполегливу працю Валентини Іванівни відзначили нагородженням її знаком «Відмінник народної освіти», а у 1988 році – нагороджено грамотою Міністерства освіти УРСР.

Ось декілька рядків з публікації у місцевому виданні за авторством З.Линник, що вийшла у світ у 1986 році. Ця публікація, на мій погляд, дуже влучно змальовує портрет педагога і людини: «Зосереджена, завжди зібрана, щодня входить Валентина Іванівна у клас. Радо зустрічають її допитливі очі школярів. Адже вона так багато знає, так захоплююче розповідає! Один із головних «секретів» – уміння вчительки донести до розуміння першокласників навіть найскладніші речі. І розуміє В.І. Голобородько, що свідоме сприймання дітьми навчального матеріалу – одне з джерел їхньої радості, внутрішнього задоволення…

Сходинки до педагогічної майстерності долалися поступово, але наполегливо, щоденно, цілеспрямовано. Знає В. І. Голобородько, що книги – завжди добрі порадники, а праці відомих педагогів, зерна передового педагогічного досвіду колег по школі стали її надбанням.

Робота вчителя першого класу надзвичайно важка. Та ще одна особливість Валентини Іванівни – уміння працювати з дітьми, що мають різну підготовку до школи, різний темп у роботі, різні здібності. І на запитання, чи не шкодує вона, що обрала саме таку професію, вчителька якось внутрішньо засвітилась і відповіла: «Ні, не жалкую ніколи. Дуже люблю навчати першокласників, поки ще не сформованих, юних громадян, не обізнаних із багатьма життєвими проблемами».

Разом із колегами по роботі вона долучилась до створення того навчального закладу, що нині називається гімназія імені Т.Шевченка. Звісно, генератором ідей був директор Генадій Могілей. Але навколо було ціле сузір’я фахівців, педагогів та організаторів, які змогли дати нове дихання школі № 1. Валентина Іванівна очолила методичне об’єднання класоводів і разом із іншими педагогами формували нове бачення української школи в Олександрії.

Переді мною газета гімназії за 1994 рік, де висловлюють свої думки про новий навчальний заклад Н.Баннікова, Тетяна Мокрецова, Тетяна Черниш, А. Винокурова, Лідія Бойко. Кожне ім’я – то окрема сторінка в історії не тільки закладу, але й освіти Олександрії. А ось як оцінює «ідеологію» педагогічного мистецтва Валентина Іванівна у цьому ж випуску газети: «В основу своєї роботи поклали такі ідеї:

• навчання повинно бути цікавим, яскравим, емоційним;

• кожен урок підтримує пізнавальний вогник інтересу;

• кожен учень повинен відчути радість творчості, побачити в оточуючому доброту, духовне благородство і на основі цього відкрити прекрасне в собі»

Ще трохи говорить у цій же публікації Валентина Іванівна і про інтегровані уроки. Пам’ятаю, як цей термін мені був незрозумілим. А Валентина Іванівна пояснювала дуже просто – це коли і математика, і читання, і мистецтво, і природознавство і все, що потрібно знати людині, може поєднуватися в одному уроці. І додавала – це як у житті. Це сьогодні я розумію, що це відгомін ідей Сухомлинського та інших педагогів про те, як має формуватися новітня школа, позбавлена сухого заучування та зазубрювання, тематично-ординарних лекцій та простого піднімання рук.

Зберігся цікавий документ – методичний доробок із датуванням 1997 роком під назвою «Досвід роботи вчителя початкових класів міської гімназії № 1  ім. Т.Г. Шевченка Голобородько Валентини Іванівни з проблеми «Формування особистості учня молодшого шкільного віку в умовах гімназії». Взагалі, мама дуже ретельно могла зберігати потрібні документи, ставила підпис на них із датуванням чи зазначенням прізвищ. Це була, з одного боку, виробнича необхідність вчителя, а з іншого – відпрацьована десятиліттями культура роботи із документами, науковими і методичними матеріалами. Ось що у ньому пише рівним, каліграфічним почерком вона, звертаючись немов до нового покоління педагогів Олександрії: «Головне – вірити в кожну дитину, передати віру в свої сили вихованцям… Стараюсь допомогти дітям вірно вибрати своє місце в колективі…. Вчу дітей самостійно оцінювати свої особисті якості. Тут же відпрацьовую деякі вміння: дивитись і бачити ; слухати і чути; групувати і об’єднувати; порівнювати, знаходити помилки, узагальнювати. При систематичній роботі в такому плані на уроках учні настільки привчаються до спостережливості, в них настільки виробляються вміння аналізувати, виділяти головне, що вони інколи в явищі бачать те, чого дорослі не помічають… запровадження інтегрованих курсів відкриває перед учнями можливості оволодівати узагальненнями, сукупними знаннями, які звільняють їх від однобічного розвитку і прискорить розширення їхнього світовідчуття, що в свою чергу поліпшить умови для повноцінного формування кожної особистості».

Валентина Іванівна поступово отримала всі ймовірні та той час рівні компетентності педагога її напрямку. У 1991 році – кваліфікаційну категорію «спеціаліст 1 категорії». У 1995 році – «учитель вищої категорії». У 1997 – «вчитель-методист», що було підтверджено атестаційною комісією у 2003 році. Завершила педагогічну кар’єру як вчитель початкових класів приватної школи. Роботу довелося зупинити, бо відчувалися фізичні перепони. Але із захопленням вона взялась облаштовувати родинний будинок. Квітли троянди і жоржини, майоріли айстри і соковитий виноград. Аромат яблук та горіхів, а навесні – вишневий п’янкий запах у закутку біля комори. Все свіже та смачне – на столі. А ще було багато нових книжок, які мама не встигла перечитати на роботі, бо звідки час на романтичні розповіді про подорожі від Жуля Верна, улюблену фантастику від Гаррі Гаррісона та пригоди агати Крісті? Звідки час на чимало класичних творів, які вона із захопленням перечитувала і цитувала. Вона була людиною «старого гарту», яка вірила у якість зробленого людьми і для людей. І вірила, що так, на совість, має працювати кожен. Раділа кожному здобутку, читала статті і цікавилася всіма важливими подіями. Із нею можна було багато говорити на різні теми, а головне, відчувати спокійну і сильну енергетику родинного, маминого тепла.

Вона згасла дуже швидко, тамуючи в собі біль, тривоги про майбутнє дітей. Ми розуміли, що тут треба тільки віра і сподівалися, що все мине. Розумні, раціональні люди сподівалися на це. Але хіба не така природа людини, бачити і відчувати саме так? Ми вірили та сподівалися, без реального на те ґрунту… Валентина Іванівна пішла з життя 18 жовтня 2016 року. В останню путь прийшли її проводжати рідні і друзі, колеги і ті, хто мав сказати останнє слово. За це їм щира людська подяка. І сподіваюсь на одне: пам’ять про неї буде такою, яку створила вона сама – у новому поколінні розумних і щирих, гуманних людей, що передадуть свої кращі людські якості наступному поколінню. Пам’ятаємо про неї, хто береже свічу пам’яті про вчителя і людину, яка дарувала надію.

Віктор Голобородько