Олександрійський ТеАРТ: враження нетеатрального прихильника

Олександрійська театральна весна почалась мистецьким фестивалем «ТеАРТ». Власне, стверджено те, про що було відомо вже давно – мистецтво театру є вічним і нездоланним. Найсучасніші технології безсилі перед людськими почуттями, що передаються акторами і впливають на серце і душу глядача. Варто сказати про чудову ідею, натхненником якої та виконавцем стала директор Олександрійського районного будинку культури Юлія Єлсукова. Є таке висловлювання «граючий тренер», тобто гравець, який не тільки вміє та може навчати інших футбольній майстерності, але й сам може показати це на полі і довести свою професійність. Юлія Єлсукова, яка нині очолює РБК, і є тим самим театральним граючим тренером, адже сама спробувала свої сили у театральних виставах як акторка. Тепер вона намагається залучити до театрального мистецтва і олександрійську громаду. Але це не ритуальні спроби місцевих митців витягнути на один вечір любителів цього виду мистецтва до палаців культури. Це пропозиція системного підходу до справи, бо театральний тиждень ТеАРТ поставив важливе питання перед усіма, хто прихильно ставиться до мистецтва: чи здатні ми відхилитись від запланованої завчасно траєкторії у вигляді «ранок-кава-інтернет-робота-вечеря-інтернет-телевізор». І поки що, на жаль, таких небагато. Проте вірно говорять ті, хто вважає те, що цільова аудиторія набагато важливіша від спроби створити масову культуру, яка не досягає серця і душі, а лише зачіпає поверхові людські інстинкти. Ця масова культура так само з’являється і згасає у очах її прихильників. Ми ж говоримо про театр. А він, хоч і для всіх, але все одно для кожного свій. У одній з вистав, яку переглядали на ТеАРТі, актор говорить: «Хто мене знає? Ніхто мене не знає!». І мова йде про глибинний і прихований внутрішній світ. Це саме варто сказати нам усім: хто знає скільки людей тепер долучиться до театрального мистецтва після першого олександрійського ТеАРТу? Вважаю, що більше, ніж раніше.

Звісно стільки, скільки є доріжок до людей, що відхились від траєкторії, про яку ми згадували. І головне у цьому повірити у власні сили і спробувати прихилитись до театрального мистецтва, яке набагато цікавіше від найкращих віртуальних світів. Недарма говорять про те, що у православних християнських храмах підтримують хоровий спів, бо це універсальний, глибинний і неповторний інструмент для передачі чуттів. Так само театр – це живе спілкування акторів із глядачем, яке не замінить жодна інша технологія.

Віктор Голобородько