Епічна Олександрія Валерія Жванка: безкінечна історія зі світлом

Книга про майбутнє, минуле і сьогодення. Вічні зорі над Олександрією. Люди-кораблі, мов із пісень Скрябіна. Будинки, немов із вічного металу та каменю. Ці образи у книзі можуть залишатись вічними маяками – вулицею Башт, або гинути, але не зникати із землі. І саме тут, на сторінках цього невеличкого літературно-історичного епічного твору, живуть і перетворюються у живі і зрозумілі кожному образи невтомні герої книги. «Барокові закапелки Олександрії» – сучасний олександрійський епос, де поєдналась лірика життя-буття хлопчика із олександрійського двору та високі матерії погляду на вічність і минущість людського існування під сонцем. Усе це і є книга авторства журналіста, педагога і краєзнавця, а також цікавого літератора Валерія Жванка.

Саме так хотілось би представити мені друге видання цієї, без сумніву, цікавої для міського та обласного, а багато в чому і загальноукраїнського літературного руху, книги. Саме доповнене, а не виправлене. Саме переоцінене, а не покреслене. Видання із свіжим поглядом, але з відчуттям того, що маєш в руках книжку класичного рівня. Бо це і є класика – те, що не зникає, те, що ловить мить. Хоча, звісно, є зміни слів, речень, додані нові сторінки, фото. Але всі вони все одно складають суцільний і значний епічний твір, мета якого автором конспірується і не одразу стає зрозумілою.

Валерій Жванко – простий і не богемний автор. Він – плоть від плоті житель міста та великих міських культурних надбань – живе у селі Попельнастому, часто буває у Кропивницькому, спілкується із киянами, а іноді слухає шелест ковили на видноколі степового краю, насолоджується міццю старезних садків і сволоків давніх українських хат, спостерігає за останніми променями сонця біля курганів. Аналізує життя і збагачує його дослідженнями і простими спостереженнями, глибокими роздумами, науковим творчим пошуком. У цій копіткій роботі, мистецькій перемозі над стандартними лінощами, над заплутаною вигадливою історією минулого краю минає життя сторінок книги. І ми спробуємо поговорити не про культурологічні особливості її, не про життєвий простір, що варто робити фаховим мистецьким критикам. Ми поговоримо про те, чому цей епос потрібен кожному, хто причастився до рідного краю під назвою Олександрія і Олександрійський район.

Скиглячі герої, яких вбивають і яких руйнують, не варті уваги сьогодення. Вони – примари минулого. У книзі Валерія Жванка інші, героїчні і дійсно епічні речі, – прості люди, що, перед тим як з ними відбулась трагічна чи радісна подія, жили мирним, тихим, мізерним, здавалось, життям. І от ці прості, пересічні, як кажуть, люди перетворюються у персонажів із великим глибинним світом. Цей світ, захилений буденностями, приховувався (як і згаданий зміст книги) за кожним з героїв видання. Взагалі, перед нами не класичний збірничок краєзнавчих досліджень, не стандартний варіант місцевого літератора із описом груш у сусідньому дворі. Взаємозв’язки між кам’яною дорогою у центрі міста та долею культурного надбання предків, геноцидом євреїв, історичними особливостями доль айсбергової постаті Дмитра Чижевського чи одного з перших байкерів Леоніда Чернова-Малошийченка, вибудувані настільки логічно і чітко, що, читаючи рядки книжки, не розумієш, як до цього ти не помічав цих важливих поєднань минулого і сучасного.

Для Валерія Жванка поєднання інтер’єрів чоловічої гімназії із світловим шляхом у новий рівень буття – це ж так звичайно і просто: «Як і театр, олександрійська чоловіча гімназія починалася з гардеробу. Саме там, десятьма сходинками вниз, було місце, де залишали вуличні звички, слова, шинелі і брудні калоші. І тільки потім з сутінок напівпідвального низу – охайні та урочисті, хлопці піднімалися сходами нагору. І рушали у світло. Нагору і у світло. І ось тут, крещендо – звучала тема парадних сходів. Тема Сходження до Світла».

А ось неактуальна, дисгармонійна популярним дописам, тема театру в Олександрії, який виборсувався з болота місцевого могильника мистецьких ідей. І знову автор говорить на злобу дня. Чи багато людей приходить на театральні вистави в сучасній Олександрії? Чи не є бідняками актори і митці? Чи всі чиновники прислухаються до голосу митців і чи не кинуті напризволяще автори творчих надбань? Крім, звичайно, тих, хто притерся, призвичаївся і нині запросто слугує то одному, то іншому поруху можновладців і спонсорів та зрозумів дику істину: «керуй мистецтвом під замовлення – будеш ситим!» Актуально? Ще й як!

Життя у книзі Валерія Жванка, як у давніх філософів, мов у замкнутому колі – без закінчення. Кожна частина книжки завершується магічною фразою – продовження розповіді у наступному розділі, який, в свою чергу, завершується аналогічним зверненням до іншого.

Читати і дивуватись життю. Жити безмежно. Як і олександрійці, які стали частиною новітнього і світлого, народженого на сходах до неба, міфу барокової Олександрії. «Ми є. Були. І будем ми», цитує автор. Тим, кого не переконали – пропоную прочитати книгу, і опинитись у полоні міфології, що дарує силу. Принаймні, я відчуваю саме так.

Віктор Голобородько