«Я ПРИЇЖДЖАТИМУ, БАБУСЮ…»

Вийшла у світ нова книжка прозаїка Кузьми Повелька «Я прижджатиму». Нова книга – це воскресіння хвилин, що здавалося канули в Лету, з найцікавіших епізодів життя автора у слові художньому, слові правдивому, слові, зігрітому небайдужою душею, що переймається долею простої людини, яку Господь і батько-мати благословили у цей світ широкий, і долею України та її правічної мови, і долею всього сущого і невмирущого. Автор цієї книги вже має чималий творчий письменницький доробок – збірка прози «Фатальні три дзвінки» (1994), «Талісман» (1996), «Душа на розпутті» (2015). Життя і творча діяльність письменника та журналіста тісно пов’язані з Олександрією і сьогодні ми презентуємо за люб’язної згоди автора, одну з частин книги – оповідання «Я приїжджатиму, бабусю…» саме для читачів газети «Городской курьер/Міський кур’єр».

І

Споглядає серпнева ніч на людський мурашник у Бориспільському терміналі й не може зрозуміти: прийшла на землю дати людям відпочити від робіт-клопотів денних, а вони, небораки, кудись відлітають, звідкись прилітають; одні стоять у черзі до кас, інші реєструються.., а до цього відстояли в черзі до… «пакувальників» багажу, котрі віртуозно його перетворюють … у «кокон», перевивши безліч разів скотчем. «Учись», Європа! Це вам не «Код да Ві?нчі», а наше – «ноу-хау»! Ось вона «справжня» перепона від загадкових «пошуковців» аеропорту. Для вас – це диковина?! Ще б пак! У ваших же терміналах, якщо поклажа й «заблукає» при пересадці, що трапляється дуже рідко, то її акуратно притарабанять господареві як дипломатичну пошту – цілу-цілісіньку й чемно вибачаться. І ніякого тобі «екстриму». Ніякого «детективу». Одне слово, цивілізація! Ота третя сходинка розвою культури землян після доби дикунства і доби варварства. А нам, власне, нікуди «спішить». З однієї доби вийшли, до другої ще не додибали. Поки що посередині: між варварством і цивілізацією. Отак по нас потоптались трикляті імперії.

Гуде зала. Велика, розкішна, а лавок… не густо. Вільних місць катма. Навіть у кафе – там теж не поспішають позбутися місця за кавою, заради чого здебільшого й пришвартувались. І туляться пасажири, проводжаючий люд хто-де: на своїй поклажі, на «кравчучках», на багажних візках …

На одному з таких візків, згорнувшись калачиком, лежить скраєчку, притулившись спиною до «коконів», поклавши голову на рюкзак, чотирнадцятирічний Ростик. На ньому новенький темно-синій спортивний костюм, підтоптані біленькі кросівки, на голові – темна в’язана шапочка. Ніч над ним владарює. Ямочка на лівій щоці легенько ворушиться – певно, щось солодке сниться.

Поряд сидять на лавчині Ростикові бабуся й дідусь (онук заснув був у них на колінах, а, прокинувшись, забажав перебратися на візок). Стиха перемовляються й пасуть поглядом свою відраду, котра скоро полишить… і їх, і рідну землю й відлетить… аж за океан. І здаленіє слід онука, мов журавлиний легіт восени у вечоровому небі. Тільки птахи ж навесні з вирію повертаються, а тут… Тому й не хоче душа нізащо миритися з отаким фіналом їхньої опіки.

Чорні очі бабусі Таміли в очікуванні невідворотної розлуки… видаються ще темнішими й дитинно беззахисними. Коли б то її воля, – мовлять очі промовисто, – далі серця нікуди його         не відпустила б! Та хіба ж не віддаси… дитину батькам? Навіть, коли це дитя виросло на її руках з малої крихітки.

Прихиливши голову до чоловіка, тихо промовила:

– Лежить, як сирота… без роду й племені. Не можу спокійно дивитися… на отаке його «спання».

Михайло здивовано подивився на дружину, ніби підслухала його думки. Але в очах побачив інше: з них от-от як не бризнуть сльози.

Поспішно взяв її за руку, злегка стиснув і спробував перевести на жарт:

– Не драматизуй, мамуля… Може, він себе готує до «виживання»…у спартанських умовах.

– Хай Бог милує таке «виживання»! Ти ліпше так не жартуй.

– Гаразд… Тоді я оцього «спартанця» сфотографую і буде йому пам’ять… про свій перший «привал» у столичному аеропорту.

Він дістав з барсетки цифровий фотоапарат «Sony» (подарунок доньки і зятя під час минулорічного приїзду в гості) і, намагаючись не привертати до своєї затії уваги, сфотографував внучка в різних ракурсах та й присів біля дружини. Однак зробити це непомітно не вийшло: відчув на собі, дружині, внукові зацікавлені погляди із сусідніх лавок. Від лавчини навпроти йому розуміюче посміхалася сваха. Вона також приїхала провести внука.

 Михайлова і Тамілина сваха, колишній педіатр, з категорії жінок, котрі дають по зубах… житейським проблемам. Розбився в неї глек з чоловіком… після третьої дитини, проте… не зламалась. От роки й обходять жінку стороною. Уже й на пенсії, а талія, як у Мерилін Монро. Не відмовляє вона собі від «нової порції» адреналіну в туристичних мандрах (не маринуватися у трикімнатній «шпаківні», з якої діти розлетілись).

ІІ

Ворухлива ямочка на лівій щоці внука, ніби підморгує Тамілі, і вкотре повертає її подумки в ту незабутню літню днину.

… Того суботнього ранку за сімейним сніданком вона з чоловіком, дочкою і зятем вирішили «висадитись десантом» на дачу й обірвати черешні. Пішов Михайло до гаража по машину, а Таміла з донькою заходилися готували тормозок, відра на черешні. Зять вийшов на балкон. Перекурює. І раптом в Лесі вирвався… розпачливий зойк.

Руки й ноги в Таміли потерпли … Глянула на дочку.

Леся ж облишила наливати в термос чай, схопилася за круглий живіт і… поволі опустилася на стілець. Дрібненьке вродливе личко напружилося, а очі-тернинки розпачливо дивляться на матір, шукаючи поради.

– Що-о?.. Позиви починаються? – схвильовано запитала Таміла.. І тут же спохватилася: звідки ж їй це знати, коли все… уперше.

Замість дачі примчалися машиною до пологового відділення. Вчотирьох. На тлі сусідніх неприглядних будівель міської лікарні, огородженої високим металевим парканом, двоповерхове пологове приміщення стояло осібно і всміхалося побіленими стінами, обрамленими по краях блідо-жовтою вохрою, в оточенні розлогих осокорів. А на вході… не до веселощів. На броньованих темно-червоного кольору дверях з кодовим замком трафаретний напис вимогливо попереджав: «Стороннім вхід суворо заборонено. Виклик – по дзвінку».

Пригладив Михайло п’ятірнею ріденького темного чубчика на голові й натиснув на кнопку електродзвінка. Клацнув замок. Важкі металеві двері тихо відчинились. На порозі появилася молоденька медсестра в білосніжному халаті й накрохмаленому чепчику.

Дізнавшись у чому річ, без зайвих запитань запросила Лесю зайти, а «трійці» веліла зачекати – винесе їм список, що треба принести…

Отримали вони той «список» і Таміла подалася до аптеки (по п’ять метрів марлі, стерильні рукавички, медикаменти..), а Михайло покотив машиною до господарського магазину, купляти електричні лампочки, туалетне мило, пляшку «Білизни», гумові побутові рукавички… Добре, що в тому «переліку» не було… дизельного двигуна з генератором на випадок знеструмлення відділення.

Повернулися з покупками. Тепер до них вийшла услід за медсестрою і лікар-акушер. В такому ж білосніжному халаті і високому чепчику на голові вона чемно привіталась.

– Не хвилюйтеся… Я обстежила вашу породіллю. Вона хто вам: дочка, невістка?

– Дочка! – в один голос відповіли Михайло й Таміла.

– Усе буде добре. Завтра матимете онука або внучку.

Від почутого всі троє зацвіли посмішками, навперебій стали дякували лікарю.

– А сьогодні можете спокійно повертатися додому, – запевнила їх.

…У неділю зранку всі троє були вже під заштореними вікнами пологового залу першого поверху. Чекати довелося до сімнадцятої години, доки врешті не почули спочатку декілька приглушених криків доньки, від яких мороз пішов поза спиною, а невдовзі… і крик маляти.

Страх і тривога їх не відпускав з міцних обіймів, коли це штора в одному з вікон підстрибнула вгору й відчинилася половина вікна. Появилося знайоме, усміхнене обличчя лікарки-акушера.

– У кого з вас на щоці ямка? – раптом запитала.

На таке питання вони не очікували. На мить розгубились. А збагнувши, швидко подивилися на зятя.

– Он у батька… На лівій щоці, – першою відказала Таміла.

– Радій батьку: маєш сина! – повідала лікар-акушер – І теж з ямочкою на лівій щоці!

У розчуленого зятя, як і в батьків, навернулися на очі сльози щастя.

ІІІ

Не помічає і Михайло безкінечної метушні в терміналі. Його теж не відпускає минуле.

… Ось він їде з дружиною і чотирирічним Ростиком в село до матері в гості. На своєму «Хрущі» – так «охрестила» їхнього «Запорожця» перша в селі солістка й витівниця Дашунька.

А було все так. Отримав Михайло під дачу п’ять соток землі – в часи горбачовської «перестройки». Узяв у Ощадбанку кредит. І спорудив «сімейним підрядом» дачний будинок – чотири на п’ять метрів невибагливу мансарду. А замість штукатурки стін вирішили помазати глиною: прохолодніше буде у спеку. За мазальницями примчався в село «Запорожцем» у неділю спозаранку. Узяв «на борт» рідну і двоюрідну сестру, їхню подругу, а кум запріг «Волгу» і взяв Михайлову матір і її ровесницю Дашуньку. А поки вони вмощувались, Михайло рушив.

 Виїхали на трасу. Натиснув кум на газ, бо нібито не гоже плентатись «Волгою»… позаду «Запорожця». Добігла стрілка спідометра до ста, перевалила за сто, і до ста сорока вже добирається, а відстань не скорочується…

І тут Дашунька вдарила в долоні:

– Ну ви ж тільки подивіться на отакего диво! Якогось «хруща» «Волга» не може догнать!

Кум розсміявся, потер п’ятірнею широку лисину й добавив:

– То в кума не «Запорожець», а якась – торпеда!

…І ось уже цим «Хрущем» внук «кермує» – тільки-но в’їхали в село, як Михайло звично посадив Ростика до себе на коліна, аби він порулював.

Під’їхали до двору. А баба Єлисавета вже чекає біля воріт – у білій косинці, вузликом зав’язаній на потилиці, в легенькому ситцевому платті без рукавів і в тапцях на босу ногу. Оголені руки й ноги міцні, засмаглі. Побачивши правнучка за кермом, артистично плеснула в долоні:

– О боже!.. То це ти вже сам дідуся й бабусю до мене привіз?

Ростик – на сьомому небі! Більшої похвали йому й не треба.

А дорогою Михайло з Тамілою наущали внучка, щоб до прабаби Єлисавети звертався тільки на «ви». «Як це? – не міг зрозуміти Ростик. – Я ж на тебе, дідусю, і на тебе, бабусю, не кажу «ви»?» «Бо в селі так прийнято, – пояснили йому. – Підростеш – узнаєш».

По обіді Таміла затіяла велике прання (свекруха ще не вміє «Ґірувати» пральною машиною з центрифугою, яку ще весною їй привезли аби не трудила руки пранням у балії); Михайло ж заходився ремонтувати літню загороду для поросяти; а Ростик з прабабою погнав пасти гусенят на бережок біля городу. Коли це перегодя біжить, виляпуючи сандаликами, і на ходу вимогливо гукає:

– Діду-у-сю, швиденько наливай воду гусенятам!

Михайло напустив і на себе серйозний вигляд і до Ростика:

– Це хто ж таке приказав?

– Баба «Ви»! – випалив онук.

Де й поділася в Михайла напускна серйозність. Розгонисто зареготався, підхопив Ростика на руки й став підкидати вище голови, примовляючи:

– Ось я тобі покажу «баба «Ви»!

А сам розчулений: «наука» їхня, виходить, у ліс не пішла.

ІV

До Таміли ж підступати спогади болючі.

…Ось Ростику виповнилося вісім місяців. І просить донька, аби вона взяла тижні на два непланову відпустку та побула з онуком вдома, доки вона з’їздить за «батечком». (Поїхав зять на заробітки в Москву та так «багато заробив», що ні за що тепер… додому повернутись. Ще й з документами якась придибенція – ніяк тепер йому і гроші переказати. Бранець, та й годі!).

«Осиротила» Таміла свій відділ кадрів і секретарство учбової частини навчального закладу… Впряглася у роль матері. А за вікном весна ніяк ще зиму не здолає: удень сонце на все небо, шпаки нагукують інше птаство з вирію, а вночі – знову мороз.

А третього дня, після від’їзду дочки, Ростик раптом… захворів. Чому?.. Звідки?.. У квартирі ж тепло, ніде не переохолоджувався, і – на тобі! – застудився. Температура до тридцяти восьми і кашель.

Таміла й ноги йому парила, і теплим молоком поїла, і гірчичники прикладала … Нічого не допомогло.

Викликали лікаря.

Прийшла дільничний педіатр віку бальзаківського. Серйозна.

Спочатку уважно вислухала Тамілу, а тоді попросила чайну ложку й зазирнула Ростикові в горло.

– Угу…Червоне, – зазначила вголос.

Дістала з сумки стетоскоп, обслухала Ростикові груди, спину.

– Зліва прослуховуються хрипи, – повідала Тамілі. – Коли останній раз міряли температуру?

– Близько годину тому.

– І яка була?..

– Тридцять сім і п’ять, а вранці – тридцять вісім.

– Чим понижували?..

– Розводила теплою водою оцет і натирала руки, ноги, голову… Як не допомагало – давала парацетамол.

– Угу-у, – а сама щось розмірковує. -. Ну, ви все правильно робили, але того вже замало. Доведеться… госпіталізовувати. Схоже – гостра форма бронхіту.

Таміла й готувалася до отакої розв’язки, проте… розгубилась.

– Вибачте, як вас звати?

– Тамара Борисівна.

– Дуже приємно! Тамара Борисівна, а як же нам бути: онук зараз без матері?..

– Нічого. Ви будете з ним. А де ж мати?

– Поїхала забирати зятя із «заробітків» – будь вони неладні!..

– Ну.., це таке… Зараз випишу вам направлення…

(далі буде)

Кузьма Повелько